У кожного з нас є улюблені твори, які хочеться перечитувати знову і знову... Радіо Relax ділиться такими фрагментами щодня та цілодобово. Нехай у вашому графіку знайдуться хвилини для занурення в чарівний світ.
Reading the feed…
Прокинутися, піти босою на кухню, випадково штовхнути кота, що кричав із п’ятої ранку. Розсунути штори, зробити ковток кави, обпекти піднебіння з першого необачного ковтка, залізти у ванну, вимити тонке волосся, висушити, зібрати у високий хвіст, нагодувати кота вдруге, вибратися на роботу, повернутися майже вночі. Повторити все те саме у зворотному порядку. Ще читання в ліжку і ввімкнене світло до другої ночі. «Я добре» — відповідати іншим. «Я жахливо» — зізнаватися собі. Але з цього зізнання починається зсув. Безглузді вчинки врешті-решт приводять на старт, туди, звідки потрібно наново розпо
Я намагаюся вірити у те, що чіткого сенсу не існує, і кожен може вигадати собі, що завгодно, бо насправді так і є. Я просто намагаюся жити своє життя, бути хорошою людиною та не ставити велику кількість запитань. Знаєш, мій тато завжди говорив, що дурням набагато легше живеться, світ від них нічого не очікує, більш милосердний до них, тож так набагато легше його здивувати. Можливо, я колись здивую його, а, можливо, і ні... У цьому питанні я не поспішаю.
Чи думали ви колись, яким буде ваш останній захід сонця? Так, зовсім останній. Той, після якого більше не буває світанків. Той, після якого більше нічого не буває. Як би ви тоді його споглядали? Чи дозволяли б собі бодай кліпнути? Чи хапалися б голими руками за розжарену небесну кулю, аби хоча б на мить її сповільнити? А може, впивалися б у кожен міліметр його руху, щільно намазуючи на серці спогад за спогадом? Чи просто заплющили б очі, щоб навіть не бачити, як сонце остаточно булькне за ваш життєкрай?
Хто б ти не був, подумки зверталася вона до свого героя, ти, людина, яку я завжди любила, але так і не зустріла, ти, кого я сподівалася побачити в кінці шляху, що йде за обрій, чию присутність відчувала на вулицях міста і чий світ була готова заповнити, - знай: мною керували любов до тебе, надія знайти тебе та бажання гідно явитися перед тобою. Тепер я розумію, що мені не знайти тебе, - ти недосяжний і нереальний, і все-таки залишок мого життя належить тобі. Я буду жити твоїм іменем, навіть якщо мені не судилось знати його, продовжу служити тобі, навіть якщо моя гра завершилась поразкою, я не
Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки. Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється до ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість - моя улюблена, знаєш... Свобода - то
Ми з цьоцею присунули ящики з ялинковими прикрасами, які пахнули минулорічним Різдвом, пилюкою та мишами. Цей запах здавався кращим за найдорожчі парфуми. Затамувавши подих, я занурив руки у холодне сіно, щоб витягнути свій перший скарб. Це була пташка... Малесенька, напівпрозора цвірінька із прикріпленою до лапок делікатною прищіпкою. Тієї миті я був певен, що насправді чую спів, який сотнями метеликів випурхнув з мене і заполонив кімнату. Що там кімнату? Увесь світ! Світ, який не шкодував мене дев'ятирічного ні хвилини, зараз видавався невимовно прекрасним...
Весна щодня по краплі вливала в душу надію — сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками — оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині.
Насправді одинокість приваблива. Спершу ти її ненавидиш, потім до неї звикаєш, а надалі вже без неї не можеш. /.../ Попервах вона справді смутить і напружує. /.../ Але часто заспокоює та веселить. І найбільше – задовольняє. Бути одиноким не означає бути нещасним. Бути одиноким – означає мати себе для себе, а не для когось. Хіба це недобре? Знати і чути себе в повноті – хіба то погано? Оцінити себе самому, забувши оцінки чужі і колишні, – це ж так важливо! Одинокість – це ти тут і вже там, це ти скрізь і ніде, це ти десь і в собі. Ніби вітер.
Насправді людське життя ніколи не є аж таким страшним чи трагічним, як видається людині моментами. Навіть у горі є натяк якщо не на майбутню втіху, то принаймні на позбавлення від ілюзії, що щось направду залежить від людини та її бажань... Бо все в цьому світі давно і дивно переплелося, переплуталося, поєдналось у єдиному полотні - як барви на картині або нитки в гобелені. Нитка за ниткою, барва за барвою - жодної не висмикнеш, не обірвеш, не спотворивши гармонії візерунку. Зрештою, допоки людина жива, з нею завжди залишаються її спогади, досвід, щасливі та найгірші моменти - все те, що вона
Сніг - білий. Тому він - вірші. Дуже чисті вірші. Він заморожує природу і захищає її. Тому він - живопис. Найтонший живопис зими. Він постійно змінюється, тому він схожий на почерк. Є десять тисяч способів написати слово сніг. Він слизький. Тому він - танець. На снігу кожен може відчути себе танцюристом. Він перетворюється на воду. Тому він - музика. Навесні річки і джерела стають симфоніями білих нот.
Як я вже говорила тобі до цього, найкраще - це запастися терпінням і чекати. Чи не втрачати надії і розплутувати заплутані нитки одну за одною. Як безнадійна не була б ситуація, кінець у нитки завжди десь є. Нічого не залишається, як чекати, подібно до того, як, потрапивши в темряву, чекаєш, поки очі до неї звикнуть.
Любов довго терпить і все пробачає. Тепер я знаю, що майже все. Моє кохання було високим як найдовший літній день і вірним як тінь, яка завжди поруч. Воно літало попід хмарами й було вище неба. Воно розганяло негоду вітром пристрасті, коли буревій вирував над твоєю головою і затуляв зорі. Моє кохання ходило землею і збирало нектар з квітів для твого натхнення. Воно клало під ноги гірські едельвейси і як цвіт папороті здійснювало мрії. Моя душа вимагала не багато: трішки тепла і трішки поваги.
Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.
— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. - Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.
Колін відкинувся на спину візка і задивився у небо. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка, яку він прочитав до цього, не здатна була їх передати. Тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався. — Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна.
Я обережно торсаю Патрицію й кажу: — Он різдвяна панчоха. — Точно, — байдуже каже сестра, і я розумію, що це вона, зіграла роль Санта-Клауса. Стара добра Патриція. Їй, мабуть, ця роль дається особливо тяжко, адже попри те, що їй, звісно, уже тринадцять, і взагалі, вона — чи не найдоросліша людина в родині, їй гірко від того, що чари пішли з нашого світу. Ніякого тобі різдвяного діда, ніякої зубної феї, ніякої феї-хрещеної — взагалі ніяких фей. Наше дитинство скінчилося, так і не почавшись. Лежачи вчора вночі біля напруженої Патриції, я зрозуміла: вона розпачливо дослухається, чи не долине з да
Ось тільки, знаєш, я, напевно, так сильно чекала літо, щоб знову засумувати за осіню. За трішки прохолодному повітрю і сумними сутінками. Закутуватися в шарф, зігрівати руки в кишенях... Я божевільна, так? Весь рік квапила літо, ось воно прийшло - і все, я перегоряю. І річ не в спеці, від неї не втомлююся. Просто за характером я більше схожа на осінь.
Поки ти їхала додому й уперто не вірила в Ніщо. Ти неодмінно скажеш дітям, що за кожним ілюзорним Ніщо є Щось - чудове, добре, радісне - і вони, як завжди, тобі повірять. А коли трохи підростуть - зрозуміють. І вигадуватимуть зимові історії разом із тобою. Може, навіть самі колись сплетуть тобі теплі шкарпетки на ноги. Щоби тобі завжди було по-зимовому тепло. Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов’ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою.
Навіть в найтемнішу Віфлеємська зірка яскраво сяє на небосхилі, показуючи шлях до надії і зцілення. Адже багатьом з нас потрібно нагадування, що достатньо лише трохи сильніше постаратися, щоб стати чудом, яке перетворить печаль ближнього в радість.
... народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше. Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії. Я особисто дуже надіюсь, що у новому столітті все буде інакше, і ми будемо інакші, і не потягнемо за собою шлейф тих самих проблем. Бо я вже не так боюся нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
Зроби своє життя настільки чудовим, що буде неважливо, чи з'явиться в ньому хтось. Хапайся за будь-яку можливість завести нових друзів, познайомитися з новими людьми, поринути в пригоду. Живи життям своєї мрії, а не шукай жінку або чоловіка своєї мрії. Як тільки перестанеш ганятися за метеликом, він м'яко опуститься на твоє плече. Замість того, щоб шукати собі того чи ту єдину, стань тієї або тим єдиним... для себе. Розкрий своє найкраще, найглибше, справжнє «я». Будь привабливою для себе. Для кожного на світі хтось призначений. Якщо ти намагаєшся перетворити себе на іншу людину, твій Єдиний м
Інколи Віра казала собі, що могла б написати найцікавішу книжку з філософії, але так ніколи цього й не зробить, бо миті, коли думки приходять до неї, виявляються ще й незвичайно красивими митями, які хочеться відчувати, проживати, якими насолоджуватися, під які танцювати, заплющивши очі, і так, із заплющеними очима, сидіти, а не занотовувати якісь там філософські вислови в записнику. А ще такі миті найкраще запивати чимось гаряченьким… Наприклад, поцілунком.
В обідній час подумайте над тим, що єдина річ, якою ви по-справжньому володієте, — це ваша здатність робити вибір, використовуючи здоровий глузд і судження. Це єдине, чого у вас ніколи ніхто не зможе забрати. Пополудні згадайте, що доля — не у ваших руках, ви контролюєте лише власні рішення. Земля крутиться, і ми рухаємося разом із нею. Залежить тільки, у якому напрямку — добра чи зла. Увечері нагадайте собі знову, як багато речей ви не контролюєте; а також де починається і закінчується ваш вибір. Лягаючи в ліжко, усвідомте, що сон — це форма смирення й довіри. Як легко ви йому віддаєтеся. При
Можна лежати на мосту і дивитися, як тече вода. Або бігати, або бродити по болоту в червоних чобітках, або ж згорнутися клубочком і слухати, як дощ стукає по даху. Бути щасливою дуже легко.
…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. ... Колись давно, коли одна верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. ... Так і росли вони до цьог
